Чи має таку ж душу, як і усі інші діти, дитина, зачата штучно? Чи є гріхом народження такої дитини? Чи можна таку дитину хрестити? Ці та подібні питання можна почути у християнському середовищі.
Щодо методів штучного зачаття або допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ) в християнському суспільстві нерідко побутує одна з двох протилежних по суті думок: 1) народження дитини – благо, тому методи штучного зачаття попри свою «штучність» ведуть до доброї мети, а, отже, є оправданими; 2) Церква різко забороняє все, що штучне в дітородженні, тому всі методи штучного зачаття є гріховними. Насправді ні перша, ні друга позиція не відображає морального вчення Церкви у цьому питанні. Так, дійсно, народження дитини є благом, але замало лише благої мети, аби вчинок людини назвати благом. Іншими словами, залишається абсолютно чинним принцип «Мета не оправдовує засобів». З іншого боку, не є правдою те, що християнство відкидає цінність людського технічного і біомедичного прогресу, тому все штучне, що творить людина, вважає морально злим. Правда у тому, що Церква з трепетом і благоговінням ставиться до кожного людського життя на всіх його етапах, а тому радикально протистоїть різним маніпуляціям, пов’язаним з життям людини. Так-от, чи є ДРТ одним із видів маніпуляції людським життям на його перших етапах, чи є радше терапією неплідності? Чи всі методи штучного зачаття заслуговують на одну і ту ж моральну оцінку?
Найперше слід розрізнити ДРТ гомологічні (зачаття відбувається у межах подружжя) і гетерологічні (зачаття відбувається за участі донора). Зрозуміло, що християнство не вважає народження дитини привілеєм когось іншого, ніж чоловіка і жінки, поєднаних у подружжі. Тому залучення донорів сімені, яйцеклітини чи лона (сурогатна матір) неприйнятне. Адже дитина має право народитись у сім’ї, а не у кооперації трьох чи чотирьох людей. Іншими словами, участь третьої сторони у подружньому дітородженні неприпустима, адже руйнує як святість подружжя, так і право дитини народжуватись у сім’ї.
Друга лінія розмежування в ДРТ стосується інтра- і екстракорпоральних видів штучного зачаття. Інтракорпоральні – це ті техніки, які передбачають зачаття дитини в тілі матері, екстракорпоральні – поза тілом матері (в пробірці). Чому для християнської моралі це суттєва різниця: в тілі чи поза тілом? Тому що людське життя надзвичайно гідне і, отже, вимагає гідного простору для зачаття. Хіба можна зрівняти тіло – «храм Святого Духа» (1 Кр 6, 19) і пробірку – посудину? І якщо перше є дійсно гідним простором для початку нового людського життя, то останнє не наводить на якусь іншу думку, ніж аналогія до звичайного виробництва на фабриці. Тому всі екстракорпоральні ДРТ недопустимі. Є, окрім згаданого, ще й інші аргументи проти такого виду штучного зачаття. Наприклад, йде мова про так званих «надлишкових» ембріонів та їхню подальшу долю. Адже для того, щоб успішно народилось одне-двоє дитят, зачатих у пробірці, зазвичай гине або перебуває у замороженому стані біля десятка інших. Так трапляється тому, що ефективність ЕКЗ (екстракорпорального запліднення) без зачаття «надлишкових» ембріонів є вкрай низькою. Натомість наявність «надлишкових» ембріонів творить серйозну проблему: що з ними робити, щоб пошанувати їхню людську гідність? Єдиним морально добрим виходом із ситуації є дозволити рідній матері пізніше їх виносити і привести у світ. Але ж матір часто на таке неготова ні психічно («надлишковими» зазвичай стають ті ембріони, які демонстрували гірший розвиток, тобто є велика ймовірність патологій), ні тілесно (після втручань у свій організм (гіперстимуляція овуляції) нерідко жінка не здатна виношувати в подальшому дітей або принаймні таке виношування є важким для неї). Тому найчастіше такі «надлишкові» діти просто гинуть (в різний спосіб: стають пожертвувані науці або індустрії чи стають донорами клітин) або ж залишаються замороженими. Звичайно, такі маніпуляції людським життям на його перших етапах цілком неприпустимі.
Іншою проблемою, пов’язаною з ЕКЗ, є зачаття людини не стільки батьками, як лікарем. Чому так? Бо ж батьки особово не задіяні в процес зачаття їхньої дитини. Під час процесу зачаття дитини вони можуть перебувати дуже далеко одне від одного, а навіть можуть і не знати одне одного чи хтось з них або й двоє можуть бути навіть неживими на той час. Бо ж не є важливою для ЕКЗ особова заангажованість батьків, натомість є важливими їхні статеві клітини. Такі клітини можна, наприклад, взяти від «донорів», які ніколи взаємно не зналися, або від неживих «донорів». То хто є автором зачаття? Батьки чи лікар?
Є ще й інші моральні проблеми, які виникають із зачаттям дитини поза тілом матері, як-от перетворення зачаття у суто технічний, а не таїнственний процес, деперсоналізація дитини, слабке здоров’я зачатих в пробірці дітей тощо.
Підсумовуючи вище сказане, слід ствердити, що морально допустимими можна вважати лише гомологічні інтракорпоральні методи штучного зачаття і то при дотриманні певних вимог, а саме що дітородження є результатом подружньої близькості, а не діяльності лікаря (лікар може бути лише тим, хто допомагає процесу зачаття увінчатися успіхом, але не виконує провідну роль). Прикладом морально допустимої технології штучного зачаття є штучна інсемінація (лікар проштовхує сім’я чоловіка статевими шляхами жінки). Деякі моралісти вважають морально допустимою також технологію GIFT.
Зачаття та приведення у світ дитини у християнстві завжди розумітиметься як велике таїнство початку буття образу Божого, по благодаті безсмертного. Будь-які спроби маніпулювати життям і здоров’ям малого розмірами і віком, але не малого суттю образу Божого вважаються неприпустимими. Дитина, зачата штучно, звісно, має людську душу (інакше не могла би бути людиною) і звісно, що її потрібно хрестити (якщо батьки виконують вимоги, які стосуються прийняття цього таїнства), але процес зачаття такої дитини може бути дуже гріховним, про що йшлося вище. Водночас слід ствердити, що ДРТ не є терапією, бо ж оминають проблему безпліддя, а не вирішують її.
Церква не противиться тому, що штучне, Церква противиться тому, що протиприродне і протитаїнственне.
Марія Ярема
доктор біоетики
старший викладач кафедри богослов’я УКУ
